Над Бірюса з Бекасом

На початку вересня я відправився «рябковать» - випробувати новенький «Бекас» по рябчиком. Вечоріло. Я пробирався крізь «чорну тайгу» - піхтарнікі з домішкою кедра. Дорога йшла під ухил до Бірюса, річці з розсипами агатів і сердоліків по кіс. Навіть і не дорога, а протипожежна смуга, пробита бульдозером.

Безіменне озерце. Фото: Сергія Сорокіна

Лісові мешканці нерідко пересуваються такими шляхами. Ось і зараз видно сліди маралов дво- триденної давності. І зовсім свіжі - ведмежі: ведмедиці, пестуна і ведмедика. Маленькі кігтики чітко продряпайте глину. Взмучена вода в калюжі - недавно пройшли. На корі ялиці сліди кігтів - відмітини ведмежих володінь (мовляв, моя вотчина!). Таке в тайзі побачити - звична справа. А ось самого Господаря зустрінеш нечасто.

Неподалік спурхнув рябчик і сів на ялиці, оглядаючись. Я вицеліть, натиснув на курок. Крізь гілки закрутилася пара пір'їнок. Промах! Несподівано почулися начебто гавкіт собак і чиясь нерозбірлива лайка. Мисливці? Але звідки? Сліди людини і собак на дорозі давні. Я повернувся на дорогу і пішов швидше: не хотілося ні з ким зустрічатися.

Несподівано праворуч від мене пролунав грізний рев: вгорі балки, в півсотні метрів, повернувши до мене голову, красувалася ведмедиця. Рявкнув, вона кинулася вниз по схилу прямо на мене. При кожному стрибку на видиху лунав потужний приглушений рик.

Я скинув рушницю, намагаючись утримувати звіра в прицілі. У стовбурі «Бекаса» - п'ятий, «Рябчикову», номер дробу, в магазині - одна куля. А ведмедиця мелькала між ялиць і кедрів, зникаючи в підліску. Мчала швидко. Дуже швидко. Її шкура кольору молочного шоколаду в стрибках здіймалася хвилею, сріблилася в променях заходу. А я дивився на Господиню як заворожений.

Чому не стріляв? Ось звір зник в прогині схилу, ось останнім стрибком вискочив на узбіччя і різко звернув вправо, пропав в піхтачі. У прицілі майнули «забійні місця» - потилицю, лискуча шия, кострубатий загривок.

Між нами залишалося менше двох кроків! Все стихло. Не чути ні реву, ні тріску. Зачаїлася?

Я пересмикнув затвор, додав в магазин пару куль. Мимоволі перехрестився. Глянув на руки: тремтіння не помітно. Та й замість страху - досада: чому не стріляв? Пальнув б дробом поверх, а потім кулею. Звірюка запросто могла задавити. Хоча на ведмедя, та ще й біжить і пари куль замало. Господиня напевно вирішила, що я полював на її ведмежат. Це їх переляканий гомін, спотворений тайгою, я прийняв за лайку мисливців і гавкіт собак.

На вершині гори Нюрп Фото: Сергія Сорокіна

Взявши рушницю напоготові, я подався геть від ведмежою сім'ї. Через сотню метрів сполохав пару рябчиків, вони розсілися по обидва боки дороги - близько, на увазі. Гаразд, добуду хоч рябчика. Я замінив кулю на «п'ятий номер», прицілився, натиснув курок ... Але замість пострілу почулося шипіння і перекат дробу по стовбуру. Пересмикнув затвор: гільза застрягла! Зрубав гілку горобини, пхнув в стовбур. Чи не пройшла. Крива! А якщо Господиня знову вирішить дременуть мене? Нарешті вибив гільзу, неголосно вилаявся і попрямував до мисливської хатинки. На душі було кепсько. Немов посварився з кимось близьким.

- Ведмеді нині зовсім страх втратили, - резюмував моя розповідь Михайло Юхимович, старий ведмежатник. - Раніше вони все стьобані були: якщо і не здобудеш, так хоч страху на нього наженеш. А нині мисливці повивелісь. І виросло покоління ведмедів, які знають страху перед людьми. Нещодавно ось мій сусід Спірін відправився в тайгу рябковать.

Так на стежку вийшов клишоногий, сів і вирячився на мисливця. Той пальнув вгору - патрони-то все на рябчика! Господар не поспішаючи, поважно пішов, але потім знову стежку перегородив. Так до самого села і проводжав. А твоя-то ведмедиця здорова була?

- Та ні, не дуже.

- Мда ... Могла і розчесати.

В'ячеслав Харук 13 січня 2013 00:00